«Я знав, що мене рано чи пізно здадуть». Історія письменника Володимира Вакуленка, вбитого росіянами

«Звикаєш до всього, головне, ким ти в усьому цьому залишаєшся», — записав у своєму щоденнику періоду російської окупації Ізюмщини Володимир Вакуленко. Передчуваючи ув’язнення росіянами, письменник закопав його у садку. Місце розповів тільки батькові. Зошит, списаний нервовим почерком сина, той дістав уже після визволення Харківщини — разом з письменницею Вікторією Амеліною.

«Сьогодні десятий день окупації. Розумію, що якщо ці рукописи потраплять до рук ФСБ, яка має прийти після рашиської дивізії «Z» ось тільки закінчаться бої, але все ж розраховую їх передати в разі довготривалої окупації в руки міжнародних організацій, а вони за правилами міжнародних спільнот, будуть. Все ж я вірую в ЗСУ. Отак як в Бога, хай не гнівиться на мене». 

Останній рядок закреслено автором, та це закреслення, на відміну від інших, ми візьмемо на себе сміливість залишити в цьому тексті.

Цей щоденник — оповідь людини цивільної, єдиною провиною якої була безконечна відданість своїй країні. Зброю до рук Володимир востаннє, каже його мама, Олена Ігнатенко, брав у юності, під час служби в радянській армії. Там його двічі сильно побили, через що чоловік отримав на все життя інвалідність — проблеми з хребтом і зі слухом.

Ще однієї травми, цього разу голови, Володимир зазнав уже на Майдані. Тож служити він не пішов, а продовжив свою волонтерську роботу. 

«Моє волонтерство починалося задовго до цих подій, хоча воно було різне, як допомога людям із інвалідністю, і не припинялося довгі роки, хоч і було в різних сферах діяльності. Отже я обрав статус постачальника […]. А бої ніби розлючена гадюка підповзали до рідного міста все ближче й ближче».

Володя виховував 14-річного сина Віталіка. Хлопчик має складну форму аутичного розладу, не говорить і потребує постійної опіки. Мати хлопця, Ірина Новіцька, через 3,5 роки після пологів втратила можливість ходити, тож після розлучення родина вирішила, що хлопець залишиться з батьком. Володимир не любив залишати сина самого бодай на хвилину, тож кругом брав із собою: навіть коли став розносити допомогу нашим військовим на блокпости. Щодня вони разом проходили пішки по 5-20 кілометрів.

Гроші на допомогу військовим збирав, як і багато хто, через соцмережі. А бувало, підходив хтось у супермаркеті і просив передати хлопцям «пакет ніщаків», як йдеться в його щоденнику.

Найважчим під окупацією була, каже Олена, відсутність зв’язку і розуміння ситуації в країні. Про це пише і Володимир:

«Староста сховався від відповідальності, зв’язок був відсутній взагалі, ми не знали навіть, чи стоїть ще місто, чи взяте ворогом. Зовсім відсутність новин, повна відсутність зв’язку з будь-якими органами, щоб стала більш зрозумілою картина, що відбувалося в нашому селі – окупантів було чимало, а блок-пости через кожні 100 метрів. Постійні шпони навіть порожніх пакетів. Інше, мене збивало страшенно, що такого приниження мої нерви не витримають».

Оцінювати ситуацію Вакуленки, як і інші мешканці Капитолівки, намагалися за звуками боїв.

Другою найважчою річчю для родини було (і лишається) те, як забезпечити стабільність підлітка з украй вразливою нервовою системою, якому складно пояснити, що відбувається. Олена каже, що перші два тижні вторгнення постійно просила сина виїхати з онуком, та той казав, що має лишатися й допомагати нашим, а ще опікуватися батьком після інсульту. А потім уже стало пізно.

«Мені з моїми патріотичними проукраїнськими поглядами вкрай небезпечно було б опинитися затиснутому у вороже кільце, але я не мав вибору. Поруч зі мною дитина, до всього з особливим сприйняттям усього що навколо, яка ще в перших числах березня взагалі припинила будь-яке спілкування із зовнішнім світом. Врешті я й так розумів, що всі оці вибухи, «гради», бомбардування і нові команди на кшталт «лягай» торкнуться і його аутичної психіки. […] Харків розбомблений, і його реабілітація буде сунути роками».

Наталя Івашура, фахівчиня з роботи з аутичними підлітками і сама мама 17-річного хлопця з аутичним розладом, говорить: «Багато українців з початку повномасштабної війни відчувають втрату контролю над своїм життям. Скажу відверто, родини дітей з аутизмом втратили цей контроль давно. Зараз це ускладнюється тим, що діти з аутизмом більш спокійні, успішні в ситуаціях, які можливо передбачити (звичний розклад занять, звичні маршрути, ритуали) — а під час війни це майже неможливо. 

Рішення про евакуацію багатьом дається дуже складно, бо опинитися з такою дитиною в чужому місті, в чужій країні — це надважке випробування. Тому деякі родини так і залишилися вдома, навіть якщо населений пункт окупували вороги, бо дитина, наприклад, засинає лише у своєму ліжку… Часто дитину з аутизмом неможливо вмовити зайти в бомбосховище, бо там може бути занадто багато сенсорних подразників, і це вводить батьків у стан безпомічності, відчуття нездатності захистити дитину й себе».

Серед доступних методів, каже Наталя, — вдягати дитині шумопоглинальні навушники під час тривоги, використовувати картинки, щоб пояснити алгоритм дій під час небезпечної ситуації. 

«З Віталькою добре відпрацювали команду «Млять, лежати». Дитина аутичного складу не розуміла, чому в одному випадку у бруд не можна лягати голілиць, а в іншому навпаки. Власне позитиви створює сам Віталік, реакція на бомбардування для нього стала веселим заняттям, насправді в моєму положенні це має вагомі плюси – мені головне, щоб дитина не злякалася».

Піклуючись про сина і батька, Володя продовжував волонтерити.

Олена говорить, що син був дуже затятий і, може, навіть надмірно безстрашний. Переконував односельчан говорити українською, не довіряти російському телебаченню. Здав його окупантам, каже Олена, хтось із місцевих. Спершу росіяни зупиняли його на вулиці, перевіряли, шмонали навіть пусті пакети.

22 березня п’ятеро окупантів прийшли на подвір’я до батька Володимира, питали: «Де ваш націоналіст?» Забрали «на перевірку» телефони, документи й українські книжки. Наступного дня Володимира забрали разом із сином. Змусили роздягтися і показати татуювання. У щоденнику Володимир записує: «Я от чесно, не знаю, які в азовців татухи, а якщо якісь індивідуальні і є, то хлопці там не пальцем роблені, щоб потрапити до ворога в лапи».

Надвечір Володю з сином відпустили, сказали, що наступного дня повернуть і документи — звісно, не повернули. «Документи пізніше, 12 травня, були знайдені в портмоне разом із тілом, прострелені кулею, — розповідає колишня дружина Вакуленка Ірина Новіцька. — Як ми взнали вже восени, Володю знайшов волонтер із групи, яка їздила вулицями в авто “Груз 200” і підбирала тіла. Поблизу того місця, де знайшли тіло, горіла якась окупантська техніка. І ті рашики, що приїхали її гасити, звернули увагу на тіло і дали знати волонтерам. На посмертному фото документи викладені в нього на руках розгорнутими. Куди вони поділись потім, я не знаю. Можливо, зберігаються десь як речові докази. Я взяла дублікат свідоцтва про народження Віталіка у Кривому Розі, де зараз живу, і переслала бабусі. Зараз відновлюємо його посвідчення, для соціальної допомоги. Я вказую себе як опікунку. На відновлення документів, як і повернення виплат, можуть піти місяці».

 

Удруге письменника забрали 24 березня, і цього разу додому він уже не повернувся. Та перед тим у саду під вишнею закопав свій щоденник. 

Олена шукала сина місяцями. Оббивала пороги окупаційних адміністрацій і так званої «міліції». Спершу їй казали «Не волнуйтесь, отпустим, мы же не нацисты»; потім брехали, що інформації не мають, але розшукують: «Коли я вкотре прийшла до російського військового коменданта, він уже на мене й не дивився, дивився так поверх голови, кудись у стінку: “Работаем. Ищем”. І я розуміла, що все вони знають, і де він, і що з ним, тільки брешуть мені у вічі». Уже восени світ дізнається, що в Ізюмі існувало близько 12 російських катівень.

Односельчани приносили чутки, ніби Володя в полоні десь у Росії, можливо, у Бєлгороді, де його збираються «судити».

Шукати батька пробував і син від першого шлюбу Владислав Вакуленко. Він з родиною жив на північній околиці Ізюма. «2 квітня прийшли російські військові і сказали, щоб ми тікали з дому», — розповідає Владислав. Родина намагалася виїхати через окупований Куп’янськ в Україну, виїзду не було – російські військові розстрілювали цивільні авто; потім через Білорусь — у Польщу. 4 квітня Владислав з дружиною і 4-річним сином виїхали до Курської області, це був єдино можливий шлях. 

Шукати інформацію про батька старший син намагався в регіональних адміністраціях і відділеннях міліції в Курську й Бєлгороді. Інформації не давали. Паралельно сім’я намагалася вирватися з Росії, що їм вдалося лише 30 вересня. Поблизу білоруського кордону росіяни зняли сім’ю з автобуса. Протягом 12 годин Владислава допитували, застосовуючи насильство. Зрештою відпустили, видавши повідомлення про депортацію із забороною в’їзду на 50 років. За допомогою різних людей родина дісталася Польщі, де зараз намагається облаштувати нове життя. Повертатися до Росії, звісно, не хочуть більше ніколи.

Прийшов травень. Росіяни, які казали, що прийшли будувати тут «Другую Украину», розтрощили в Капитолівці сквер, яким опікувався письменник і який Олена мріє відновити напровесні. «Там уже й черемха була зацвіла, і бузок… Нема нічого», — говорить жінка.

Ізюмщину продовжували нещадно бомбардувати, як і на початку. Володимир ще встиг описати це в своєму щоденнику.

«Через декілька днів по тому ворожі літаки касетними та вакуумними бомбами бомбардували рідне місто і, що характерно, саме житлові квартали. Неподалік рідного села чотири будинки як ніколи й не було – лише велика вирва та цегла, передроблена в дрібне каміння. По дорозі рясніли уламки бомб, обірвані дроти, купа різного передробленого мотлоху. На початку вулиці залишилася самітня стіна, а в кінці вирви перебита водогінна труба, з якої сочилася ніби кров із порізаної вени житлового сектора, цівка води».

Розшукуючи Володимира, родина намагалася вижити. Їжі в місті майже не було зі самого початку окупації. 

«…крупи, цукор, борошно та консерви десь у середині другого тижня привезли окупанти, тож продукти більш-менш були в усіх. Російську гуманітарку брав і я. Місцева влада ховалася десь по підвалах, забезпечення не було ніякого, окрім картоплі, гороху та квасолі з тушківкою, не було більше нічого. Варив подобу супу дитині, ділячи вміст банки навпіл на трилітрову каструлю».

Олена каже: «У Володі завжди був добрий ангел-охоронець. Та він був такий затятий, такий ризиковий, що врешті і янгол, видно, не витримав». Втім, каже, що з тих пір янгол став охороняти молодшого сина. Віталька (так називав його батько) тричі ледь не загинув, але, на щастя, залишився в живих.

«Коли ми ризикнули вийти з підвалу, де ховались від обстрілів, удома було десь +2, жити там було неможливо, — говорить Олена. — Нас запросила до себе моя товаришка, в неї на дачі була пічка-буржуйка, свіже повітря. Якось ми стали готувати борщ, я побачила, що немає томату, і пішла з Віталіком по нього до нас додому. За кілька хвилин на дачу прилетіли касетні снаряди, зруйнувало будинок. Подругу поранило, вона кричала “Лєна, поможи!”, а нас не було». Жінка говорить, що коли вони з онуком вийшли з під’їзду, біля нього лежала пуста «касетниця». 

Удруге Віталіка бог одвів уже в лісі. Олена з другим чоловіком, Василем, пішли рубати дрова. «Кажу Віталіку: дивись, які сосонки! Аж тут сонце з-за хмари блись! — я його вхопила за комір, бо йшов прям на розтяжку, яку, на щастя, підсвітило променем».

На третій раз малого врятував дідусь, Володимир Вакуленко-старший. Якось у подвір’я прилетів снаряд, дідусь встиг вхопити малого в обійми і відтягнути подалі. Віталька під час обстрілів, говорять родичі, багато сміявся: чи то сприймав як забавку, чи, навпаки, дуже сильно нервував. «Малий так і новину про смерть батька сприйняв, — говорить Ірина. — Три дні істеричного безупинного сміху… Біля багатоповерхівок, де живе бабуся, стояли гаубиці рашистські й стріляли, так малий тоді веселився, сміявся теж, за ним треба було пильнувати, щоб не біг до вікна і надвір… От звуку літаків боявся, намагався сховатись».

Тетяна Терен, виконавча директорка Українського ПЕН, розповідає, що про викрадення Володимира колеги-письменники дізналися 10 квітня, коли його колишня дружина Ірина Новіцька повідомила про це на фейсбуці. Звідтоді і аж до звільнення окупованих територій Харківщини у вересні ніхто не мав зв’язку з рідними Володимира в Капитолівці, невідомо було навіть те, що Віталіка окупанти, на щастя, відразу відпустили. Правозахисники могли лише розповідати про справу Володимира на міжнародних майданчиках, але жодної можливості перевірити факти і зібрати свідчення не було.

«Ми продовжуємо працювати зі справами ув’язнених українських авторів-бранців Кремля в окупованому Криму, в Росії, на східних окупованих територіях України, — говорить Тетяна. — У кожній з цих справ усе ж лишалася можливість дізнатися про факти затримання, умови перебування, злочинні «судові» вироки – через рідних чи знайомих. Але ситуація на територіях, окупованих цього року, означала зникнення будь-яких комунікацій і зв’язку, голод і абсолютну жорстокість зайд. Це геноцид українців».

З вересня до пошуків Володимира приєдналась письменниця Вікторія Амеліна разом з ГО “Truth Hounds”, яка документує воєнні злочини та передає матеріали українським правоохоронцям і міжнародним інституціям. Команда провела по кілька годин з батьком і матір’ю, аби детально відтворити хронологію подій і прикмети злочинців.

«Ми з Володею не були близько знайомі, інакше я не зважилась би записувати свідчення про його насильницьке зникнення, — говорить письменниця. — Та коли я опинилась у кімнаті Володі в домі його батька, я ненадовго забула, що я документаторка воєнних злочинів: роздивлялась Володіні дипломи та книжки, які окупанти не забрали, дивилася з його батьком фотоальбом зі старими світлинами. Тоді Володимир Григорович і згадав про закопаний у саду щоденник».

Після запису та звірки свідчень батько дістав лопату й пішов до саду викопувати щоденник, але не знайшов. «Я не знала, як його втішити в цій ситуації, тому просто продовжила копати — і знайшла, — згадує Вікторія. — Це був невеликий прозорий поліетиленовий пакет, вологий і чорний від землі. Я так і тримала його потім усю дорогу в руках, боялася покласти в рюкзак, щоб не притиснути, не пошкодити. Папір був вологий — пів року в землі. Я до кінця місії сушила цей щоденник, клала окремо від інших речей: відчувала велику відповідальність».

Уже в Харкові після зустрічі з правоохоронцями Вікторія, за узгодженням з батьками Володі, передала щоденник на зберігання до Харківського літературного музею (зараз — на тимчасове, але родина хоче, щоб там він і залишився як артефакт з важливими свідченнями). «Мені здається, Володя писав цей щоденник для всіх нас, — говорить письменниця. — Я хотіла б, щоб уривки з нього зачитали в ООН, наприклад».

Тетяна Пилипчук, директорка Літмузею, каже, що перш за все щоденник стабілізували, висушили. Потім розшифрували, зберігши авторську орфографію, виправлення тощо. Зараз Літмузей, Український ПЕН і друзі Володимира готують до друку щоденник разом з віршами.

Тетяна Терен розповідає, що в жовтні автори ПЕН приїхали до Капитолівки разом з директоркою Харківського літмузею та іноземними журналістами. Власне останні – Катерина Лихогляд із “Суспільного” та Аманда Бейлі з “The New York Times” — і відіграли ключову роль у встановленні правди про його зникнення.

Коли після визволення Ізюмщини відкрилось масове поховання, з книги записів ізюмської ритуальної служби стало відомо, що тіло Володимира Вакуленка перебуває в могилі №319. Олена, яка, зрозуміло, весь цей час жила надією, каже — серце тоді обірвалося.

Та після ексгумації жінці повідомили, що в цій могилі виявили жіноче тіло. Знову — надія.

Надія не полишала Олену навіть тоді, коли в середині листопада журналісти принесли їй фотографію тіла, яке вона упізнала як Володіне, в тому числі за татуюваннями. Каже: «Усе одно, поки тіла не було, думала: раптом диво». Ще два тижні після фото чекала на результати ДНК-експертизи: сподівалась, що ДНК батька Володі не збіжиться з ДНК жодного з тіл, виявлених в ізюмському лісі. Це знову б давало надію на те, що син десь живий.

Дива не сталося. Наприкінці листопада співробітники поліції повідомили батькові Володимира, що в могилі №319 насправді й було тіло Вакуленка. Чому не сказали відразу? Кажуть: «Не хотіли травмувати». «Навіщо мені була ця брехня і ще місяць чекання?» — питає Олена.

Утім правоохоронці справді могли помилитися: поховання були дуже заплутані. Волонтерка Марина Альфорова в коментарі виданню “Kharkiv Today” розповідала, що «загиблих в Ізюмі навмисно ховали так, щоб їх ніхто не знайшов, а представники так званої міліції та комендатури зробили на цьому бізнес: вимагали гроші в людей, які шукали тіла своїх близьких, за те, щоб перепоховати їх по-людськи, під табличками з іменами». Могли й перепоховувати по кілька разів, каже Марина.

У тілі Володимира знайдено дві кулі від пістолета Макарова. Про це наприкінці листопада повідомив начальник слідчого управління поліції Харківщини Сергій Болвінов на своїй фейсбук-сторінці. «Від свідків, які хоронили українців на Ізюмському масовому кладовищі, відомо, що 12 травня до них звернулися військовослужбовці РФ з вказівкою захоронити тіло чоловіка, яке знаходилось неподалік від с. Капитолівка Ізюмського району. Свідки помітили кульові отвори в тілі та простріляні документи українського письменника. Тіло знаходилось на вулиці більше місяця», — йдеться в повідомленні.

Чи розуміє Віталік, що батька вже немає, Олена не знає. Каже: «Я так і не придумала, як йому пояснити, але коли ми говоримо про Володю, він починає дуже нервувати».

Наталя Івашура говорить: «Є міф, що люди з аутизмом не проявляють прив’язаність і любов до близьких. Це не так, просто в них прояви емоцій і почуттів можуть відрізнятися від звичних нам. Такі діти можуть навіть без слів розуміти стан батьків. Пояснити дитині з аутизмом втрату близької людини необхідно і можливо, хоча ніхто з нас не може на 100 % вгадати рівень цього розуміння».

Зараз Віталік потребує додаткового діагностування та ретельної роботи з фахівцями. Допомоги лікарів потребує і батько, Володимир Григорович, стан якого після щезнення сина значно погіршився.

Родиною намагаються опікуватися колеги, друзі: Український ПЕН, Літмузей і ГО «Доброчинець», «Видавництво Старого Лева», яке видавало твори Володимира для дітей.

Мар’яна Савка, головна редакторка ВСЛ, говорить: «До останнього моменту я трималася за нитку надії, що Володя живий. Ми давно хотіли перевидати його «Татусеву книжку», але сподівалися, що Володя живий і сам підпише договір на перевидання. Зараз ми домовилися з його мамою, що книжка якомога швидше піде до друку і прибуток ми передамо родині. Ми хочемо хоч у такий спосіб підтримати родину Вакуленків і перш за все Віталіка, в якого не залишилося тата, який любив його понад усе, але залишаться татові вірші, присвячені йому».

Пам’ять про письменника планують зберегти і на батьківщині. Заступник міського голови Ізюма Володимир Мацокін повідомив, що іменем Володимира Вакуленка назвуть одну з міських вулиць протягом найближчого місяця.

Вікторія Амеліна говорить, що коли документуєш воєнні злочини, то вже ніби нічого тебе не дивує — стабільно чорно. «Але я письменниця, і коли я в розпачі шукала в землі щоденник, мені здалося, що я шукаю там, у чорноземі, всіх нас, українських письменників усіх часів, їхні вкрадені і знищені слова. Другу частину “Вальдшнепів” Хвильового, п’єси Леся Курбаса і все ненаписане вбитими й ненародженими. Це звучить надто пафосно, але коли письменники мають ховати рукописи по городах, коли письменників розстрілюють окупанти, то це, певно, саме той випадок, для якого люди й винайшли слово “трагедія”».

P.S. 36-й аркуш щоденника:

«Перший період снилися цифри, старі календарі, знайомі снилися й хлопці, ніби обіймаю їх, зустрічаю. Боюся й думати, що з ними. Перші дні окупації я трохи здавав і через напівголодний стан взагалі. Зараз взяв себе в руки, навіть город гребу потихеньку та картоплю до хати вніс. Пташки цвінькають тільки зранку, пообіді навіть від ворон не почуєш злостиве «кар». Врешту увечері мене рятує музика в мобільному – записував ще до війни: joryj kloc, Плач Єремії, Ґорґішелі та ін. А сьогодні, в День Поезії, в небі привітав мене невеликий журавлиний ключ і крізь їхнє курли ніби чулося: «Усе буде Україна!» Я вірю в перемогу!»