“А хто Львова не шануї, най нас в дупу поцілюї”

"Найяскравішим представником людської фауни Львова є дитя вулиці, знане в цілому цивілізованому й нецивілізованому світі під мадярською назвою "батяр", — описував довоєнний Львів письменник Юзеф Вітлін.

львівські батяри

У середині XIX ст. до цісарсько-королівського міста Львова з"їжджалися урядники з усієї багатонаціональної Австрійської імперії. Якийсь поліцай-угорець, коли наздоганяв хуліганів, кричав:

— Батяр!

Угорською — це волоцюга, хуліган, розпусник. Слово швидко вкорінилося в польсько-українсько-єврейській тримовності тодішніх львів"ян.

Найвідомішим львівським батярем початку минулого століття вважають Юзефа Мариновського. Була навіть ціла "Балада про Йозька Мариноського". Оспівувала, як він дезертирував із війська заради того, щоб випити пива у своєму улюбленому шинку "Під Цапком" на вул. Городоцькій. 25-річний батяр помер 1908-го у "бриґідках" — в"язниці, що розташувалася у колишніх келіях монастиря Святої Бриґіти.

Львівський пролетаріат заселяв переважно передмістя — Замарстинів, Кульпарків, Байки. "На Клепарові аж гуло від типів, які з неабияким задоволенням псували побачення закоханим парам, лякали шанованого громадянина, насміхалися над поліцією, — згадував письменник Лев Кальтенберґ. — Якщо ж не було інших розваг, співали про власника крамниці, якого не любили. Ці вечірні серенади завжди виконувалися до сліз лірично та неймовірно фальшиво, часто завершувалися бійкою. Це власне й був апогей життєвої програми батяра, який іще раз свідчив про його вправність, мужність і дітвацтво".

Серцем батярства був Личаків — східна околиця міста. Місцеві вважали себе чи не за окрему від львів"ян расу — вищу. Жителям середмістя ввечері ліпше було не потрапляти в тутешні краї. У ліпшому разі все обійшлося би підбитим оком і відібраним гаманцем.

Але "загальнольвівський" патріотизм батяри теж мали. Бо ж серед них народилося:

А хто Львова не шануї,

Най нас в дупу поцілюї.

Найзухваліших личаківських шибайголів величали "королями". Першим відомим був муляр Куба Пельц. Середнього зросту, дрібної статури, спокійної вдачі. Та ледь хильнувши, ставав іншою людиною: кричав, як поранений лев, і трощив усе, що трапляло під руку. Найбільший подвиг учинив 1848-го. Тоді, після забави в корчмі "Бабський корінь", повкидав до криниці вниз головою дев"ятьох несимпатичних йому жовнірів.

Утім, львівський батяр не конче мусив бути з міських низів. "Батяри народжувалися також у палацах патриціїв, а іноді й у шляхетських дворах, — писав Юзеф Вітлін. — Не один із них пізніше засідав у віденському парламенті чи ходив у професорських шатах, бренькаючи ректорським ланцюжком замість кайданів".

Вільний час батяри просиджували в шинках. Завдяки баладам легендарними стали заклади Бомбаха та Ціммермана. Теофіл Берлінський і Томаш Івановський із Личакова любили посеред забави в шинку починати бійку. Лупили кулаками на всі боки, та щойно у побоїще вливалися всі присутні, чемно вклонялися один одному і йшли геть.

Польський сенатор міжвоєнних років Миколай Бачинський, родом зі Львова, любив переповідати таку історію. Якось до шинку Бомбаха забіг гурт студентів — бажали поповнити свої знання місцевого фольклору. Найзухваліший одразу вмостився коло жінки, яка сиділа біля шинквасу. І скомандував шинкареві:

— Два великі пива! Для панянки і для мене!

Та не встигли перед ним з"явитися кухлі, як поруч виріс здоровань із гальбою-кухлем із дутого чеського скла.

— Та ти муїй кубіті пиву ставиш!

За мить його гальба приземлилася на голові в студента.

— Скло луснуло, ніби мильна бульбашка, в руці батяра залишилося лише вухо від кухля. А бідолашного збирача фольклору забрала рятункова служба, — завершував розповідь Бачинський.

Потім знімав кашкета і розправляв волосся — під ним було кілька рядів швів.


Цюпцятися — займатися сексом

Батяри мали свій "балак" — жаргон. Була це суміш української, польської, німецької та єврейської мов. Тобто тих, якими спілкувалися у Львові. Не бракувало вкраплень з угорської, англійської й навіть латини. Із суто батярських новотворів було, наприклад, "піти до пана Едзя" — тобто туалету. Пішло від імені власника кав"ярні "Атляс" Едуарда Тарлерського, який перший у Львові відкрив у своєму закладі платний туалет. Нормою серед батярів вважалося перекручувати власні назви, вставляти "у" замість "о" або "и" замість "е". Багато слів тієї "львівської ґвари" досі вживають у місті:

бровар — пиво

віц — жарт, анекдот

галабурда — авантюра

ґеца — жарт

дзиґар — сигарета

кацап — дурень

кубіта — жінка

мантилепа — неохайна жінка

никати — шукати

пацалиха — забава

реформи — довгі теплі труси

смага — горілка

туман вісімнайцєтий — тупак

хірити — пити горілку

цюпцятися — займатися сексом

шнобель — ніс

юхтити — красти

яндрус — відчайдух, хуліган

Львівський батяр грав у київському "Динамо"

Олександр Скоцень у міжвоєнні роки грав за футбольну команду "Україна". У своїх спогадах описує одну зустріч із батярами. Якось увечері разом із батьками завернули у глуху вулицю Львова.

"Умить обскочили нас чотири типи так званих небесних пташок, чи то пак батярів, що "не сіють, не орють, а збирають…" Один із них гаркнув:

— Віддавайте все дорогоцінне, що у вас є. Як ні — то вам макітри порозбиваєм.

Моя мати вміла не впадала в паніку. Підійшла до одного з них, підняла його кашкет і мовила:

— Ой, пане Бартолетті, як ся маєте? Як поживаєте? Учора я мала нагоду говорити з вашим батьком. Чи він вам щось переказав для нас?

Батяр зблід, знітився, сам не знає, на яку ногу ступити. Ледь чутно промовив:

— Як це ви, панство, можете такою пізньою порою сюдою ходити? Адже всякі люди тут переходять, можна натрапити на біду… Ми вас тільки хотіли налякати... Ми вас проведемо, — вже цілком смирно запропонував Бартолетті.

— Уклінно дякуємо, ми підем самі".

Із початком Другої світової Скоцень грав у московському й київському "Динамо", згодом перейшов до французької "Ніцци". За ним закріпилося прізвисько "батяр". А книжка його спогадів, перевидана 1990-го в Києві, має назву "Львівський батяр у київському "Динамо".

Джерело