п`ятниця, 29 березня

Випадок у львівській маршрутці. Не повірите, але приємний!

Кожного-кожнісінького дня ми з моїм сином із особливими потребами їздимо в маршрутках: двома – із пересадкою – в одному напрямі, так само двома – із пересадкою – повертаємось назад, додому. І відмовитись від цього, м’яко кажучи, неприємного процесу ми не можемо – ми їздимо до школи!

Тому для нас із сином найкращим подарунком до Нового року буде, скажімо, не коробка цукерок чи яскрава ялинка у центрі міста, а відкриття повністю відремонтованого мосту, що на вул. Городоцькій (як було обіцяно). Це принаймні трохи скоротить час нашої подорожі в громадському транспорті.

Переповненість маршруток (аж під зав’язку, коли люди, наче шпроти у банці), затори, невідповідність реального графіка руху транспорту із анонсованим, збій перевезень при наймінімальнішій зміні погодних умов, ігнорування зупинок водіями, перегони на дорогах, влаштовані водіями транспорту, який перевозить людей! Ось неповний перелік проблем, із якими cтикаються середньостатистичні мешканці міста. А ми, окрім вищенаведеного, маємо ще інші.

Сашко, мій син, якому майже 9 років, зростом 145 см, уже не підпадає під категорію людей, яким поступаються місцем у громадському транспорті (великий хлопець – може і постояти). Але у нього аутизм, і через це його вестибулярний апарат працює по-іншому: Сашко не до кінця розуміє, що потрібно постійно триматись за поручень, під час різких поворотів чи гальмування йому дуже складно згрупуватись, щоб не впасти, у нього несформоване відчуття рівноваги та координації на рівні правої та лівої частин тіла. Саме тому у транспорті йому краще сидіти. Додати до цього надмір гучних звуків, до яких він дуже чутливий, а також те, що його просто стискають зі всіх боків чужі незнайомі люди – і отримуємо небезпечну ситуацію, яка потенційно може перерости у напад паніки та істерики. Я, звісно, намагаюся навчити Сашка, що коли немає вільного місця, він має потерпіти і почекати, коли воно звільниться. І переважно син добре справляється із завданням, якщо ми їдемо лише кілька зупинок. Якщо ж довше – його терпець уривається. Він починає плакати і кричати «сидіти»…

Мені не хотілося б, щоб люди знайомилися з дітьми з особливостями розвитку у такому неприємному світлі (наче такі діти невиховані, кричать). Бо так вони поводяться лише у екстрених, дуже неприємних для них випадках. Зазвичай наші діти милі, добрі, ніжні, щирі, радісні. Тому, щоб запобігти небажаній істериці, іноді я звертаюсь до молодих людей із проханням поступитись місцем.

Не хочу ставати схожою на стареньку буркотунку, але все ж це правда: надто часто я помічаю молодих людей у транспорті, які сидять, не відриваючи погляду від своїх телефонів, не помічаючи нічого і нікого навкруги. Не помічаючи Сашка, який сподівається знайти вільне місце у транспорті…

Тож чи не щодня нам із сином доводиться переживати все нові випробування, звикаючи до реалій повсякденного життя.

Дуже часто мені хотілося пожалітись на людське нерозуміння, висловити свою злість, вилити всі свої накипілі емоції. Але чомусь не писалось… Бо особисто мені завжди краще запам’ятовуються приємні історії і добрі люди. Чудово, що їх на нашому шляху ми зустрічаємо все частіше!!!

Тож стільки тексту, а де ж той обіцяний приємний випадок, спитаєте ви.

Сьогодні нам обом із Сашком поталанило сидіти у НЕпереповненій маршрутці дорогою додому. Поруч із Сашком сиділа інтелігентного вигляду жінка років 55, а з іншого боку стояв такого ж віку чоловік робітничої професії. Він уважно роздивлявся, як Сашко крутив свою трубочку (такі рухи називають стереотипними – вони притаманні діткам з аутизмом, їх повторення заспокоює Сашка). І вирішивши, що Сашко не чує, звернувся до нього, дуже чітко і голосно вимовляючи слова і рухаючи кистями рук, імітуючи мову жестів. Я пояснила, що син його добре чує, вміє трішки говорити і у нього аутизм. Сашкові дуже сподобалися вуса цього чоловіка, він дуже зрадів, що до нього заговорили, але застидався і почав ховати обличчя у шубі сусідньої жінки, а тоді уважно, дуже зблизька почав розглядати її. Я спробувала забрати сина, але вона сказала, що все гаразд. Сашко почав підстрибувати від радості і щиро посміхатися.

Чоловік сказав, що в Ізраїлі люди з аутизмом допомагають військовим, бо вони чудово справляються із великим обсягом одноманітної роботи. Тому він дуже сподівається, що Україна наздоганятиме розвинені країни і також спробує побачити потенціал у людях з аутизмом. Жінка продовжила, що у ЄС, де люди давно «доросли» до толерантності, потужно займаються з дітьми з аутизмом, всіляко розвиваючи їхні можливості і здібності. І висловила сподівання, що українська влада просто змушена буде робити хоч маленькі кроки, щоб наблизити Україну до розвинених країн, адже ми прагнемо до ЄС, і це питання неодмінно є важливим критерієм готовності суспільства до якісних змін.

Я була приємно здивована, що звичайні люди з маршрутки, як виявилося, дещо таки знають про аутизм, приязно поставились до нас із сином, з розумінням, їм захотілось нас підтримати. І Сашко щиро радів, відчуваючи ставлення людей…

Тож озирніться навкруги: може, хтось потребує вашої підтримки, може, одне ваше добре слово ощасливить когось, може, занурившись у екрани смартфонів ви пропускаєте реальне життя і не помічаєте живих людей?

Юлія Толстих, zik.ua

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.