Сильні світу сього: життєва мудрість тих, кому за 80

У класі десятому на День Миколая я приїжджала сюди разом з Малою Академією – потішити святковим концертом місцевих мешканців. Непомітна будівля заховалася в затишному скверику на околиці міста, лише вивіска вказує, що це – Львівський геріатричний пансіонат. Його заснували в 1946 році, і за цей час заклад встиг змінити назву та поступово збільшити кількість приміщень. Тепер я приїхала сюди як журналістка, щоб запитали в людей літнього віку, як прожити це життя сповненим сенсу.

Юлія Романова, 85 років: «Секрет довголіття – у дисципліні»

Юлія Романова, 85 років: «Секрет довголіття – у дисципліні»

Пані Юлія живе у пансіонаті ось уже 16 років. Не скаржиться, каже, що їй тут подобається. Щоразу розповідає неймовірні історії зі свого життя, від яких слухачі сидять із роззявленими ротами, і ділиться секретами щасливого життя.

Я працювала на кораблі кухарем 32 роки. Чотири рази перепливала Атлантичний океан, усюди побувала, окрім Японії та Австралії. На мою думку, секрет довголіття – у дисципліні. На кораблі я щодня робила те, що потрібно, а не те, що хочу. Професія кухаря дуже важлива, бо потрібно всіх нагодувати. Тому часто не думала про свої бажання, а хотіла виконати обов’язок. Можливо, саме тому так довго живу: не маю часу думати про сумне.

Часто чую від своїх сусідів нарікання на все на світі, бідкання, що все не так. Мені здається, що ми не цінуємо того, що маємо. Треба бути вдячним за те, що є, шукати щось хороше в кожній ситуації.

Рух – це здоров’я та життя. От не можу я поснідати і лягти в ліжко. Якщо захочеш рухатися, працювати, то обов’язково знайдеш, де себе застосувати, куди себе приткнути.

Часто своїм сусідам кажу: «Та візьміть віника до рук, позамітайте, приберіть у себе». Не можна ж увесь час лежати. Але люди є різні, іноді можуть сказати: «Не лізь, то моя хата – мої порядки».

Не треба людей виховувати, не треба з ними сваритися. Усі ми різні. Хіба воно вам треба – влізати в суперечку? Свої нерви дорожчі.

Щоб життя було приємним, варто створювати затишок навколо себе. Бачите (показує картини на стінах у кімнаті – прим. авт.) – то я все сама. Нам у пансіонаті дають ліжко, стіл, стільці. А людині завжди ж хочеться чогось більшого, не обов’язково розкошів, але чогось свого, щоб відчував, що це місце – твій дім.

Ігор Губенко, 70 років: «Молодість – це час для навчання»

Ігор Губенко, 70 років: «Молодість – це час для навчання»

Пан Ігор – племінник українського письменника Остапа Вишні, якого насправді знали як Павла Губенка. Про пана Ігоря всі відгукуються як про надзвичайно вихованого та інтелігентного чоловіка. Тому з ним ми вирішили поговорити про важливість освіти для сучасної молоді.

З дитинства я мріяв вчитися у вищій школі, і ця моя мрія здійснилася. Я вивчав у Львівському університеті слов’янську філологію, окрім того вчився в тодішній Чехословаччині й Польщі. Любив університет.

На мою думку, освіта є дуже важливою. Моя дружина – вчителька географії, усі наші діти отримали вищу освіту. Вважаю, вчитися треба, поки молодий. Багато хто хоче швидше піти працювати, але молодість – це час для навчання.

Моя найважливіша порада молоді: не беріть нічого близько до серця. Не переживайте, не мучте себе здогадками, як би все могло статися. От я ніколи не думаю наперед нічого поганого, треба думати про людей лише добре. Варто бути до них чуйними.

Треба йти за своїм покликанням. Це не так просто, бо ми часто не знаємо, яке ж воно. І часто молоді люди, коли шукають відповідь на це запитання, не слухають батьків. На мою думку, в цьому питанні слухати батьків дуже важливо. Вони можуть підказати, їм видніше. Тому ніколи не відмахуйтеся від їхніх порад. Любіть і цінуйте своїх батьків.

Олена Ртіщева, 80 років: «Я обожнюю Барона Мюнхгаузена за його незламність»

Олена Ртіщева, 80 років: «Я обожнюю Барона Мюнхгаузена за його незламність»

Пані Олена переїхала до Львова з Краматорська у травні 2014 року, коли війна лише почалася. Згодом повернулася взимку 2015 року, але якраз тоді Краматорськ обстріляли з Горлівки, і жінка остаточно вирішила, що буде жити у Львові.

Мій улюблений літературний герой – Барон Мюнхгаузен. Бо він ніколи не впадає у відчай, ніколи не здається, сам себе за волосся витягує з ями. На мою думку, у цьому і є запорука щасливого життя: ніколи не опускати рук, боротися і вірити в краще.

Мої найяскравіші враження з молодості – це походи в гори. Пам’ятаю, коли йшла з тим важким рюкзаком за плечима, така стомлена, то вже нічого не хотілося. Але коли поверталася додому з гір, то лише й думала: коли наступний похід?

Життя наповнене тоді, коли в ньому є праця і є рух. Я один день походжу в халаті вдома, бо не треба нікуди виходити, то вже відчуваю себе погано. Треба рухатися, треба працювати. Молодь добре розуміє, що саме зараз варто заробляти гроші, є змога стати на твердий ґрунт. А в старшому віці можливостей менше: я б дуже хотіла піти працювати, але мене не беруть.

Розумію тих молодих людей, які емігрують. Якщо є потреба, якщо не можеш тут заробити грошей, то потрібно виїжджати. Молодість – це ідеальний час для того, щоб самому збудувати власну матеріальну опору.

Щодо поєднання кар’єри й особистого життя – нічого радити не можу. Сама я незаміжня, дітей не маю. Можливо, якби мала, то і життя моє склалося б інакше.

Євген Цибух, 67 років: «Світ врятує любов»

Євген Цибух, 67 років: «Світ врятує любов»

Пана Євгена усі в пансіонаті кличуть Юрієм, попри те, що в паспорті чітко написано «Євген». Чоловік розповів, що навіть тато кликав його Юрою, бо той народився на святого Юрія.

Найважливіше, що я хочу порадити молоді – вірте! Без віри не буде хорошого життя, без віри з’являється байдужість, людина може зловживати алкоголем, наркотиками, курінням. А якщо в житті людини є віра, такого не трапиться.

Так само важливою є любов. Любов до батьків, до ближнього. Кажуть, що «краса врятує світ». Я впевнений, що світ врятує любов. Якщо любиш, не зробиш чогось поганого, злого, навіть у думках допустити такого не можеш.

Зараз люди ні в що не вірять. Віра і любов – від слухання. Слухайте більше людей, слухайте і вірте їм. Якщо більше говориш з людьми, то починаєш більше їм довіряти. Я свого часу повірив людині – і не помилився. У дитинстві я рік не ходив до школи, бо хворів. У мене була вада серця. Коли повернувся до занять, то лікарі були дуже категоричні: «Жодних занять спортом». Мій вчитель фізкультури сказав: «Не слухай ти їх, займайся спортом». І я йому повірив. Грав у футбол, бігав, був кандидатом у майстри спорту з настільного тенісу.

Навіть зараз я не можу сидіти на місці. Граю в шахи, більярд, от завтра йду на гриби, часто їжджу на риболовлю. Для мене дивно сидіти в кімнаті весь час.

У мене завжди відчинені двері: часто люди просять про допомогу. Мені не важко допомагати, бо колись і тобі хтось допоможе. Мене цього батьки вчили: «Люби людей – і вони тобі поможуть».

Раніше я був партійним, депутатом районної, обласної ради, тому в Бога не вірив. Тепер почав читати Біблію, і в ній знаходжу відповіді на всі свої питання. Багато чого навчився звідти. Треба прощати людям, це дуже важливо.

Гроші – не головне в житті. Адже всіх грошей на світі не заробиш, весь світ не купиш, із собою в могилу не забереш. Тому треба займатися тим, що приносить радість. А щоб досягти успіху в житті, потрібні любов до роботи і любов до людей.

 

Михайлина Хома, 98 років: «Молодь – це букет різнокольорових квітів»

Михайлина Хома, 98 років: «Молодь – це букет різнокольорових квітів»

Пані Михайлина – неймовірно приємна та приязна жінка. Вона може розрадити, і її знають за надзвичайно доброту. Попри те, що їй вже 98 і вона погано чує, до неї приходять люди на розмову, коли на серці геть зле. Коли ми вручили їй пачку печива, то вона відмовилася, бо сказала, що є люди, яким цей смаколик потрібен більше, ніж їй.

Світ прекрасний. Ми цього не цінуємо. Життя для людини є дуже цікавим, і треба насолоджуватися кожною його миттю. Щоб життя було в радість, треба бути добрими. Це найважливіше.

Завжди виконуйте обіцянки, які даєте. А коли про щось домовляєтеся, то не думайте лише про власну вигоду. Поміркуйте, як з того зможе скористатися інша людина. Нехай добре буде обом.

Молодь – це букет різнокольорових квітів. Одна – рожева, інша – червона. Бог дає людям дари, і треба вміти їх використовувати. Усі ми з різними нахилами, і це дуже добре. Робіть те, що любите. І не слухайте, коли говорять:«Та ті художники копійки заробляють». Зараз час такий, що з голоду ніхто не помре. Йдіть за покликанням. Не працюйте там, де не хочете, лише через гроші.

Дві важливі складові мого життя – це любов до самого життя і релігія. Я – релігійна людина, вірю в Бога, він мені допомагає жити. Але поважаю всіх: і віруючих, і невіруючих.

Нікого не треба кривдити. У молодості я працювала вчителькою в сільській школі, то завжди вчила своїх учнів: «Коли бачиш, що йде бабуся старенька з важкими сумками, то підійди і допоможи їй».

Любов – то дуже широке поняття. Не розумію, коли люди кажуть: «Я люблю всіх». Я – то не всі. У мене є ім’я і прізвище. Застерегла б казати, що любите всіх. Бо люди за життя можуть мінятися до непізнаваності.

Олег Жуковський, 65 років: «Насправді чоловіки слабші від жінок»

Олег Жуковський, 65 років: «Насправді чоловіки слабші від жінок»

Пан Олег живе в пансіонаті уже 5 років. Сам перебрався сюди після того, як втратив ногу, щоб не бути тягарем для близьких людей.

Я народився у Львові, але з дитинства любив читати книжки про піратів. Тому, коли настав час обирати виш, подав документи в Одесу, і, на моє здивування, мене прийняли. Після закінчення вишу ходив у море. Побачив сім морів і два океани, був на Кубі.

На кораблі страшно, звісно. Щоб собі уявити це, візьміть сірник, киньте його в наповнену ванну і почніть робити хвилі у воді. Сірник – то корабель. Але коли був штиль (тоді вода тиха і рівна, як дзеркало), тоді перед очима відкривалася неймовірна краса.

За своє життя я був одруженим кілька разів, тому дещо в тому розуміюся. Одного кохання для стосунків мало.Потрібно поважати одне одного, а це – важка праця. Де потрібно – варто стерпіти. Це стосується як чоловіків, так і жінок. Хоча чоловіки, як би вони там не випендрювалися, насправді слабші за жінок.

Часто можна наговорити зайвого одне одному, потім відійти, подумати над усім тим і пошкодувати про свої слова. Але склеїти розбите значно важче. Тому важливо вчасно стриматися. Бо часто сварки бувають через дурниці, якісь побутові дрібниці. Іноді варто промовчати. А стосунки з’ясовувати вже, наприклад, уранці, коли всі заспокояться.

Для людини важливо перебороти себе, довести собі, що ти на щось здатен. Для мене таким випробуванням було підкорення Говерли у 19 років. Було дуже важко, бо ми лізли взимку. Зараз так уже не можна.

Вважаю себе везучим, бо в тяжкі хвилини мого життя мені траплялися важливі люди, від яких я отримував важливі поради та досвід. Іноді сам просто виговорювався, і ставало легше.

Фото: Назарій Кончак, джерело studway.com.ua

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.