Львівський геріатричний пансіонат: фоторепортаж, що змусить боятись старості

Ми часто не наважуємося говорити про важливе. Зокрема, про проблеми, які нас лякають.Виконуючи своє перше завдання на посаді фотокореспондента, Олександра Чернова, студентка журфаку УКУ, вирушила знімати репортаж про життя у львівському будинку престарілих. Вона поділилася враженнями про свій дебют у світі фотожурналістики й розповіла, як можна почати боятися старості менше, ніж за добу.

Львівський геріатричний пансіонат

Чесно, я не була готова побачити те, що побачила. Я взагалі не готувалася. Ми просто прийшли до пансіонату і стали чекати волонтерів, які проведуть нас усередину. Щоби згаяти час, я вирішила прогулятися по території та познімати.

На вулиці було дуже гарно: дерев’яна альтанка, статуя Божої Матері, біля якої моляться старі. Повз пройшла сліпа жінка, розмахуючи паличкою і наспівуючи пісню. Троє чоловіків слухали радіо й голосно матюкали «жидів» за те, що ті не дають їм надбавку до пенсії. Ідилія. Мені здалося, що Львівський геріатричний пансіонат − райський куточок для бабусь і дідусів. Місце, де приємно зустріти старість. Але ілюзії зруйнувалися швидко, з першим же знайомством.

До мене підійшла старенька на ім’я Варвара. Так, без приводу, просто поговорити. Вона відразу почала розповідати про себе − що довго працювала медсестрою, потім на заводах, що у неї є діти й онуки. Каже, жила з онукою, але три роки тому вони з чоловіком її вигнали. Вона збиралася кинутися під поїзд, але чомусь вирішила залишитись. Аби підтримати розмову, я запитала, чи є у неї хобі. Може, в’язання чи вишивка? У відповідь вона спокійно посміхнулася й запитала: «А для кого?»

У пансіонаті живуть люди з різними історіями. Хтось втратив своїх близьких, когось залишили діти, а деяких привезли рідні, бо не можуть за ними доглядати щодня. Тих, кого відвідують часто, можна легко вирахувати за їх кімнатами − вони чисті й затишні. Ті, до кого не приходять, живуть аскетично − просто і без бажання жити.

Діяльність пансіонату фінансується з бюджету міста, але цього мало. Старенькі віддають більшу частину своїх пенсій на власне утримання, залишаючи собі трохи більше 200 грн. Деяким допомагають діти. А буває і так, що просять в обід півтори порції, не доїдають і несуть це синам-алкоголікам, які ніде не працюють.

Варвара розповіла мені, що варіантів дозвілля у них не так уже й багато − вдень гуляють або йдуть на ринок, жебракують. Хтось в’яже чи пише вірші, хтось співає в колективі, а ввечері дивляться телевізор у холі. Багато спілкуються між собою, а що їм ще там робити?

Єдиним світлим моментом цього дня стала розповідь про те, що в пансіонаті досі можна знайти свою любов. Кажуть, є бабуся, яка вийшла заміж і підселила до себе в кімнату дідуся, а потім розлучилася з ним, і тепер у неї весілля з іншим дідусем. Трапляється ж.

Коли з вулиці ми перейшли в будівлю, все тут же стало чорно-білим. Різко запахло ліками, сечею і сигаретами. Сірий коридор, штукатурка сиплеться на голову, старий телевізор щось бурмоче у холі, кілька крісел з обдертою оббивкою й палати в жахливому стані.

Волонтери вручили нам по три памперси й банани. Веліли видати. Підходжу до дідуся в інвалідному візку, простягаю йому банан, а він тягнеться, як дитина − очі блищать, руки трусяться, посміхається беззубо. Повільно чистить фрукт, кусає і дивиться на мене із вдячністю. Зовсім як маленький, розумієте? А я, остання свиня, дістаю свою камеру і клацаю. Неймовірно соромно. Я відчуваю, що своїм об’єктивом влізла в його горе. А він і слова не сказав.

Люди реагували на мене по-різному. Хтось боявся, хтось просив залишитися, щоб поговорити. Були й ті, хто не звертав уваги на камеру. Вони взагалі вже ні на що не звертали уваги, просто лежали й дивилися в порожнечу.

Чоловік без ніг на колясці під’їхав до мене й інтелігентно запитав, чи немає у нас піджаків. Піджаків не було, було 3 памперси. І банан.

В одній із кімнат я помітила на стіні стару фотографію. Це Розалія. У неї в кімнаті дуже затишно й чисто. Помітивши мене, вона тут же підфарбувала брови й губи, попросила затриматись, аби почитати вголос вірші. Розалія співає разом зі своїми подругами з пансіонату в колективі. Про свою молодість вона говорити не захотіла.

Після цього моя напарниця сказала, що більше не може, й вийшла. Вибір був не з легких − наслідувати її приклад чи піти далі. Я не зважилася втекти, продовжила відкривати двері, фотографувати і йти далі. А старі продовжували сидіти на своїх ліжках і дивуватися.

Багато чого я так і не наважилася зняти. Наприклад, дідуся в памперсах або чоловіка, який справляв потребу у відкритому туалеті прямо при мені. У цьому було занадто багато болю й самотності. Я не змогла.

Контроль над собою я втратила трохи пізніше, коли справа дійшла до десерту. Нам видали пакети й веліли роздавати по п’ять шоколадних і жменьці желейних цукерок. Я не могла рахувати. Брала солодощі «на око», бажала приємного апетиту, робила фото і йшла. Деякі ображалися, що їм дісталося менше, ніж іншим. У своїй останній кімнаті я дістала замість п’яти цукерок шість і вже зібралася одну забрати, а бабуся на мене подивилася так, що я захотіла провалитися під землю. Вийшла мовчки в коридор і сповзла по стіні.

Мені стало страшенно соромно. Не знаю, за що. За себе, за людей, за те, що таке взагалі існує. Я зрозуміла, що почала боятися старості. Дуже не хочу йти такою ж самотньою, як вони.

Фото: Олександра Чернова, джерело studway.com.ua