Квіткарі Стрийського ринку. Невеличкий тест на те, чи є у Львові влада

Захаращений відрами квітів тротуар на Шота Руставелі – щоденне свідчення того, що у Львові можна ігнорувати права, закон і порядок.

Стрийський ринок

Стрийський ринок. ФОТО: ОТАР ДОВЖЕНКО

Це така дрібничка в масштабах великого міста. Кількадесят метрів вулиці Шота Руставелі між перехрестями з Франка і Волоською, де віддавна продають квіти. Квіти у відрах та великих пластмасових вазах стоять у кілька рядів, а до них іще відра з водою та автомобільні колеса – підставки для великих парасольок, що закривають квіткарів та їхній товар від дощу й сонця.

Півроку тому ринок перебудували, у фасаді створили комфортні крамнички з гарними вітринами й вивісками, проте квіткарі залишились надворі й не поступились ані сантиметром хідника.

Простір, який вони залишають нам – це приблизно метр. На цьому метрі зустрічаються два потоки пішоходів, що прямують від Франка й від Волоської, впираючись на перехресті в натовп, що чекає на можливість перейти дорогу; зупиняються покупці, торгуючись із квіткарями за їхній крам; стоять, чекаючи на тролейбус або автобус, пасажири.  Тут неможливо проїхати візком – ні інвалідним, ні дитячим, хіба що виїхати на проїжджу частину, під колеса машин. Саме так роблять нетерплячі пішоходи в годину пік.

Людей, які створили цю ситуацію, пані Любов Пілюк із Галицької районної адміністрації наполегливо називає «підприємцями». Можливо, цей поважний термін має якось легітимізувати їхні дії. Підприємці – це ті, хто рухає економіку, платить податки (тут би, звичайно, хотілося подивитися, кому і скільки), наповнює бюджет. Що, втім, не звільняє їх від дотримання законів та правил людського співжиття. Одне з правил співжиття в місті – тротуар належить пішоходам. Ходити тротуаром – їхнє право.

Проте бажання десятка квіткарів (перепрошую, що не називаю їх підприємцями) пхати свій товар під носа покупцям переважає права тисяч львів’ян, які протискаються залишком тротуару та наражаються на небезпеку під колесами транспорту. Вересневий рейд змусив продавців звільнити кількадесят сантиметрів хідника, що Галицька адміністрація та муніципальна дружина записали собі як перемогу. За кілька днів усе стало як було.

«Важливою є і робота дирекції ринку, вони мають постійно говорити з підприємцями, – говорила перед рейдом Любов Пілюк. – Зараз ситуація така, що дирекція приходить, говорить з підприємцями і продавцями – квіти забирають із хідників на певний час, а потім знову повертають. Коли почнуться штрафи, ситуація має змінитися. До того ж, протоколи про порушення зможемо складати не один раз». Виявилося, що оштрафувати квіткарів неможливо, бо вони не хочуть бути оштрафованими. Дирекції компанії «Стрийський ринок», у якої орендують приміщення, вони не слухаються, бо теж не хочуть.

Виявляється, змусити людей піти з тротуару, який вони захопили, неможливо ну просто ніяк.

Рано чи пізно тут станеться біда – хтось послизнеться, обходячи квіткові барикади, хтось когось випадково штовхне під колеса транспорту, який в’їжджає просто в натовп пасажирів, витіснених на проїжджу частину пішоходами та покупцями квітів. Тоді міська влада буде розводити руками й казати, що shit happens. А правоохоронці не знайдуть складу злочину.

Чого б я сподівався в цій ситуації від міської влади? Здатності маневрувати та шукати виходів у межах закону,  а не, упершись у стіну, буксувати зі словами «ми не маємо важелів впливу через недосконале законодавство». Твердості, наполегливості, здатності до переговорів із керівництвом та власниками ринку, а якщо треба – хитрості й винахідливості, не меншої, ніж у хитрих і винахідливих крамарів. І не-закривання очей на проблему.

Я навіть не проти, щоб це використали для піару – назвали звільнення тротуару ревіталізацією, відкрили його з помпою, дали на його тлі коментарі своїм телеканалам та почепили над ним гасло «Взяли і зробили».

Але – вірте чи не вірте в «теорію розбитих вікон» – щоденна демонстративна перемога десятка продавців квітів над місцевим самоврядуванням, громадою і законом завдає набагато більше шкоди, ніж може здатися на перший погляд. Це – свідчення того, що у Львові так можна.

Джерело