На уламках Австро-Угорської імперії в ніч на 1 листопада 1918 року Львів було проголошено українським. Тоді ця операція стала взірцем конспірації, зорганізованості та рішучості
У жовтні 1918 року Перша Світова війна ще формально не закінчилася. Але Австро-Угорська імперія вже розліталася на шмаття: “вірні народи” цісаря один по одному проголошували незалежність. Чехія (разом зі Словаччиною), Угорщина, балканські країни, Польща… Західні українці були одні з небагатьох, які мовчали.
Мовчанка була затишшям перед бурею. На територію Західної України претендували одночасно дві нації — українці та поляки. Поляки бачили її “Малопольщею Всходнєй” (Східною Малопольщею) у складі Польщі, українці планували приєднання до “Великої України”, яка на той час набирала політичної оболонки. Тож війна за кордон не забарилася.
Станом на жовтень 1918 року українці перебували в ситуації, суттєво складнішій за польську. Тогочасний Львів справедливо називали “польською краплею в українському морі”. Але це море все ще складалося переважно з селян, учителів, священиків, інтелігенції та майже не мало всеохопної політичної структури.
Тільки на виборах 1906 року українці здобули достатньо депутатських місць у сеймі та рейхстагу, щоб у разі спроб провести шкідливі для української спільноти рішення влаштувати обструкцію. Хоча існували політичні партії та традиція й навички політичної боротьби, українці майже не мали держслужбовців вищого рангу та старших офіцерів.
Натомість у польських руках після п’ятдесяти років автономії краю у складі імперії зосереджувалася більшість цивільних та військових посад, усі механізми управління територіями, виробничі потужності, наприклад, великі фабрики та заводи. Навіть на низовому рівні спостерігався очевидний дисбаланс — серед поляків було значно більше представників технічних і робітничих професій, необхідних для повноцінного функціонування в індустріальному суспільстві. Ця обставина зіграла фатальну роль уже під час боїв за Львів у листопаді 1918 року — критично важливою була вчасна доставка резервів залізницею. А машиністами переважно були поляки…
Увечері 31 жовтня 1918 року група поляків, відряджена Польською делегаційною комісією для взяття влади у Львові, сідала у потяг, не очікуючи несподіванок.
Дмитро Вітовський, автор і командир Листопадового чину.
Фото: Історія українського війська
Тим часом, сотник Українських січових стрільців Дмитро Вітовський прийшов на засідання Української національної ради, члени якої обговорювали майбутні домовленості з Віднем про передачу влади українцям. Була навіть ідея формування на руїнах “небіжки Австрії” свого роду федерації незалежних держав колишніх народів імперії — свого роду СНД. Ідеологів цього плану не зупинила навіть офіційна відмова намісника графа Гуйна передати владу. Натомість решта народів імперії один за одним проголошували самостійність і зовсім не звертали уваги на вже формальний центральний уряд.
У якийсь момент Вітовський не витримав: “Панове! Якщо сьогодні ми не візьмемо Львів — завтра його візьмуть поляки!”.
І це не було просто красивою фразою. Справа в тому, що офіцери Легіону УСС уже кілька місяців готували “план Б”. У вересні 1918 року створено Центральний військовий комітет, який і очолив Дмитро Вітовський. Увесь вересень і жовтень Комітет вів активну організаційну роботу — складав план імовірної атаки і здобуття влади, регіон поділили на округи, у всіх військових частинах, де переважали українці, діяли таємні емісари Комітету. Організували постійний зв’язок — з одного боку, між Львовом та провінційними містечками Галичини, з іншого — між Львовом та Чернівцями, де перебував Легіон.
Львів виглядав найбільшою проблемою — польське цивільне населення складало більшість, адже тут був центр управління краєм, розміщувалися значні військові сили — крім звичайних батальйонів, дислокувалися також австрійський та угорський батальйони прориву. Перекладаючи на сучасну термінологію, це були частини з підвищеною бойовою підготовкою, суттєво краще озброєні й навчені, аби в бою розвивати наступ і проривати ворожі лінії оборони — звідти й назва.
Українці ж не мали навіть простої військової переваги. Всього у Львові нараховувалося 2.400 вояків- українців, з них 800 — так звана “ляндвера”, тобто місцева оборона, куди входили резервісти старшого віку, що радше думали про майбутнє повернення додому, ніж про ще одну війну, хай і за державність. Та й стан здоров’я більшості з них не дозволяв сподіватися, що вони витримають повноцінні бойові дії.
Формально все ще центральна влада у Відні розпорядилася передати владу тому, “хто має силу і хто по неї перший зголоситься” — промовився один з офіцерів.
Вітовський не гаяв ні хвилини: в усі кінці краю помчали кур’єри з сигналом початку, кожен командир отримав конкретне завдання. О 4-й годині ранку українці зайшли в урядові будинки та вузли зв’язку, керуючись австрійською схемою дій на випадок масових заворушень.
Уранці 1 листопада стрілець Легіону УСС Степан Паньківський підняв над ратушею Львова український прапор: “На подвір’ї Ратуші сотні стали в один ряд і після короткої промови й роздачі жовто-синіх відзнак могутнє “Ще не вмерла Україна” і трикратне “Слава!” відбилося сильним відгомоном об старі мури міської ратуші, а на її вежі радісно повівав наш рідний прапор. Львів наш! Перший раз від часів княжої держави…”
Акція відбулася без жодного пострілу. Це був класичний “чин” – одностайний і рішучий виступ. Він отримав назву листопадового — адже відбувся в листопаді.
У містечках і селах Західної України того ранку повторювалася одна і та ж сцена — найавторитетніший представник місцевої української громади прибував до Ратуші чи іншого урядового будинку і — за наперед отриманим текстом — оголошував настання юрисдикції Української Держави.
Серед них був і батько майбутнього Головного Командира УПА Романа Шухевича — вранці 1 листопада 1918 року суддя Осип Шухевич проголосив Україну у Кам’янці-Бузькій.
Вінценти Вітос, пізніше – прем’єр-міністр Польщі Фото: Narodowe Archiwum Cyfrowe
Вінценти Вітос, пізніше –
прем’єр-міністр Польщі
Фото: Narodowe Archiwum Cyfrowe
Листопадовий чин став взірцем конспірації: буквально за дві-три години до початку акції польський політик, майбутній прем’єр Польщі Вінценти Вітос, якого спеціально скерували “в розвідку”, повертався до Кракова з інформацією, що у Львові все спокійно. За два місяці підготовки Чину поляки нічого не запідозрили, а один зі свідків, офіцер-австрієць, дивувався: “Був тут у цім будинку вчора ввечері і не зауважив найменших ознак якогось надзвичайного руху”.
Акція 1 листопада 1918-го року поставила політичну ситуацію з ніг на голову, переплутавши карти гравцям регіону. Незалежно від ступеня заангажованості і зацікавленості у долі Західної України, усім — полякам, австрійцям, німцям — стало зрозуміло: українці можуть бути і є політичним суб’єктом.
Листопадовий чин став не просто красивим епізодом філігранної військової майстерності, а й продемонстрував, яким чином здобуте волею до боротьби можна конвертувати у політичну реальність. 11 листопада було офіційно проголошено Західно-Українську Народну Республіку. У січні 1919 року ЗУНР стала частиною єдиної Української Народної Республіки, котру визнали європейські держави і яка воювала за свою незалежність ще два роки.
Це був урок не тільки для українців: полякам довелося пережити гірке розчарування — виявилося, що нічого не гарантовано і владу можуть перехопити з-під носа. Завдяки організованості та вмінню своєчасно злагоджено виступити.
Щоправда, цей політичний успіх так і не вдалося остаточно закріпити. Уже в перші дні після взяття влади українцями у Львові розпочалися бої між українськими військами та польськими загонами, які виявилися початком польсько-української війни. Фактично ЗУНР припинила своє існування у липні 1919 року, після переходу Українською Галицькою армією ріки Збруч, що означало повне захоплення території Польщею. Хоча формально існувала до 1923 року — доки Ліга Націй не ухвалила офіційно перехід території ЗУНР під юрисдикцію Польщі.
Так виглядали ті, хто у листопаді 1918 року здобув Львів. Фото: Military Ukraine
Листопадовий чин заклав фундамент на майбутнє. Створивши, а потім втративши власну державність, все більше українців усвідомлювали роль поляків на своїх землях. Польсько-український конфлікт неминуче поглиблювався, адже питання приналежності територій так і не було розв’язане ще кілька десятиліть.
Якоюсь мірою Листопадовий чин можна вважати першою операцією того, що потім назвуть Українська військова організація — оскільки до його організації доклалося чимало кого з тих, хто пізніше, у 1921 році, створять УВО — попередницю ОУН.
І не тільки тому — суддя Осип Шухевич після проголошення українського суверенітету в Кам’янці-Бузькій повернувся додому, де його чекав син Роман. А десь повертався додому після вислухання прокламації працівник залізниці Степан Кук, якого вдома чекав син Василь. А десь – отець Андрій Бандера до сина Степана… І багато інших батьків до дітей, які виростатимуть з гострим болем, висловленим поетом: “О Боже! В нас була Держава! Невже ми втратили її?..”. І підуть відвойовувати цю державу вже як підпільники ОУН і вояки УПА…
Ісаюк Олеся — науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”, “Новое время“
